Там, де круто в'ється тихоплинний Удай, обійнявшись зі своїм братом Переводом, на правому підвищеному березі ріки (басейн Дніпра) у зелених шатах дерев молодо красується древній Пирятин, розташований за 197 км на північний захід від Полта¬ви і за 155 км від Києва. Місто районного значення, центр Пирятинського району, залізнична станція, вузол шосейних доріг, що променями розходяться в бік Києва, Харкова, Черкас, Чернігова й Сум. Біографія надудайського міста сягає сивої давнини. Вперше Пирятин згадується 1154 р. як місто-фортеця [Український енциклопедичний словник-К.,1967. - т.2 - с.792-793]. У Лаврентіївському літописі про «град Пирятин» є запис під 1155 р. Безперечно, даровані Богом благодатні землі Приудайя заселя¬лися нашими далекими пращурами набагато раніше (див. розділ «Археологічні знахідки»). Отож, літописний Пирятин має чи не тисячолітню історію. Поудайя і верхнє Посулля були житницею Переяславського князівства. Під загрозою частих буйних наскоків кочівників нашим далеким предкам доводилося разом із сохою в полі завжди тримати напоготові мечі й будувати укріплення. Декотрі досліджувачі усної народної творчості припускають, що один із трьох билинних богатирів землі Руської Альоша Попович родом із Пирятина. Мужній витязь бився з печенігами і половцями, будучи «силою не сильний, так напуском сміливий». Цікаві версії що¬до походження назви міста. За народною легендою, тутешні хо¬робрі жителі кидали (пиряли через тин, укріплення) войовни¬чих нападників. У краєзнавчій літературі зустрічається й таке тлумачення найменування міста. В ті далекі часи його меш¬канці в обмін на пшеницю купували зброю. Старослов'янською мовою пшениця називається «пиро» (звідси - пироги), а «іня-ти» означає - брати, скорочена форма якого - «яти». Слово¬сполучення «пиро» і «яти», тобто - брати пшеницю, з деякими незначними змінами, можливо, й визначило назву поселення. Вірогіднішими є версії українського історика-краєзнавця Л. В. Падалки і відомого вченого філолога О. І. Соболевського: перший вважає, що назва міста Пирятин родового походження, другий стверджує, що вона походить від «Пирят» - скорочено¬го імені київського боярина XI - XII ст. Пирогоста. Пирятин - одне з давньоруських укріплень Посульської оборонної лінії на сході Київської держави, що прикривало від набігів кочових племен поселення на річках Удай, Сліпорід та Оржиця. Мудрі фортифікатори русичі вдало вибрали місце для укріплення, використавши географічне і природне положення місцевості: з трьох сторін його омивали води Удаю і Переводу з непрохідними болотами, а з четвертого, від степу, викопаний глибокий рів із водою, обнесений земляним валом з масивним частоколом. На випадок захоплення оборонного пункту ворогом його захисники могли надійно сховатися на човнах серед боліт і нетрів. У біографії багатовікового надудайського міста, як і в людській долі, зустрічалися злети і падіння, радості й печалі. На початку XIII ст. на Русь часто вторгалися хижі монголо-татарські орди. Не обминали вони і Пирятина. Його, як і багато ін¬ших поселень, було зруйновано, спалено, більшість жителів знищено. Йшли роки, десятиліття. На стику річок Удай і Перевод знову оселялися люди, відбудовували майже знищені ворожими набігами приудайські поселення. І вже 1261 р. Пирятин в літописах згадується як великий населений пункт, що входив до складу об'єднаної Сарайської і Переяславської єпархій. А через сто років, десь 1362 р., відроджене містечко загарбали ли¬товські феодали і приєднали до Литовської держави. 1578 р. місто належало шляхтичу М. Грибуновичу-Байбузі. Після Люблінської унії 1569 р. Пирятин остаточно підпав під владу шляхетської Польщі. 1592 р. запроваджене Магдебурзьке пра¬во, за яким місто, хоч і не повністю, звільнялося від центрально¬го адміністрування і влади земельних магнатів, мало право на створення органів самоуправління, деякі пільги на розвиток торгівлі й ремесел. Польський король Сигізмунд III видав привілей Олександру Корибутичу Вишневецькому - нащадку литовського князя Ольгерда. Вишневецький побудував на місці старого Пирятина фортецю (Замок) із заслонами - валами, ровами, воротами, гарматами й гаківницями. Деякий час місто на¬зивалося Новий Пирятин. Потім О. Вишневецький на честь сво¬го батька перейменував його в Михайлове. Та нова назва не при¬жилася. Пирятинці її не сприйняли, і невдовзі вона загубилася в історії. Після смерті Олександра Вишневецького Посуллям заволодів його брат Михайло (батько ненависного окатоличеного ук¬раїнського магната Ієремії Вишневецького). Окремі історики саме Михайлу приписують будівництво міста на руїнах і другу його назву. На початку XVII ст. Пирятин позначений на карті французького військового інженера Г. Л. де Боплана як населе¬ний пункт, а в «Книге Большому Чертежу» (1627 р.) згадується як місто, в якому 1749 господарств. Довкола знаходилися во¬лодіння князів Вишневецьких. Пирятинці не мирилися з утисками, боролися за соціальне й національне визволення. Козака¬ми поповнювалася Запорозька Січ і за рахунок пирятинців. Навесні 1648 р. козацьке військо Богдана Хмельницького за активної участі приудайців визволило місто від польсько шляхетського поневолення. Пирятинські козаки брали участь у Зборівській, Берестецькій, Батозькій та інших битвах народно-визвольної війни. Захоплюючу, яскраву картину життя-буття надудайського міста часів славної козаччини художньо відтворив в історичному романі «Чайковський» наш земляк письменник Євген Гребінка: «... чи знаєте ви, що кілька сот років тому Пирятин був гарне, сильне, багате, сотенне місто на нашій Гетьманщині? Широко й далеко розкинувся він по схилу гори над Удаєм; раз у раз мінилися хрести церков поміж його темними, зеленими са¬дами; гомінкими були його базари; на них голосно гриміло вільне слово, бряжчали шаблі й барвіли козацькі шапки та жу¬пани; польські купці привозили туди тонке сукно й оксамит; ніжинський грек вихваляв свій східний крам; то блискав проти сонця вістрям кинджала, то повертав довгу, куту сріблом, гвин¬тівку; тим часом осторонь виспівувала скрипка, дзвеніли цим¬бали, і зайшлий запорожець витанцьовував навприсяди шале¬ний танець, здіймаючи навколо хмару куряви; інколи, мов те полум'я, вирізувалася з куряви його червона куцина, інколи ви¬зирало диявольськи страшне обличчя із закрученими догори ву¬сами, з чорним чубом, що віяв на голеній голові, і знову все зни¬кало у вихорі танцю... Люди плескали; лункий регіт далеко роз¬лягався по базару... Було весело !..». 1658 р. сотенне містечко Пирятин із розформованого Кропивнянського полку віднесене до складу Лубенського полку. У зв'язку з руїною на Вкраїні, викликаною боротьбою козацької старшини за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмель¬ницького, надудайське місто занепадало. За переписними книгами 1666 р., у Пирятині налічувалося десь 3400 жителів, котрі займалися переважно ремеслами і торгівлею. Російський природознавець, академік Петербурзької Академії наук Гільденштедт, подорожуючи по Полтавщині 1774 р., занотував у щоденнику враження від відвідин Пирятина: «На Удаї збудована гребля з одинадцятьма водяними млинами, ко¬жен на два посади. Містечко взагалі не привабливе, стара фортеця, закладена в низькоділлі правого берега Удаю, була вкрай ветхою. Стояло дві церкви, на лівому березі ще один храм та кілька хат. Довкола фортеці, на правобережжі, безсистемне «розкидано» майже 200 осель. Нічим непримітних. У Пирятині щорічно відбувалося чотири ярмарки. Московські купці в ос¬новному тут закуповували велику рогату худобу. Бик коштував раніше 10 карбованців, а тепер ціна упала до 6 крб. Причина - нестача кормів. Четверть жита продавали за 2 крб. 40 коп. Відро горілки можна було взяти за 60 копійок. Пуд казенної солі ста¬новив 48 копійок». Із набуттям 1781 р. сотенним Пирятином статусу повітового міста Київського намісництва почалась його планова забудова. На «Плане уездного города Пирятина» (1787 р.) нанесено публічні будівлі, зокрема квартали забудови, головні дороги. Пла¬нування південного передмістя радіальне, решти міста - поряд¬кове регулярне. На більш досконалому плані міста у формі пря¬мокутника у правому верхньому куті аркуша - герб Пирятина, у нижньому лівому куті - лінійний масштаб у сажнях та інші позначки. На ньому нанесено дороги на Лубни, Прилуки, Пере¬яслав, мурований Різдва Пресвятої Богородиці Собор, присутственні місця і торгові ряди на базарній площі перед фортечною брамою, парафіяльну церкву у Замку та каплицю на міському кладовищі. Деякі відомості про забудову міста із зазначенням станової приналежності населення та його основні заняття наведено у книзі «Описи Лівобережної України кінця XVIII - початку XIX ст.» На той час площа Пирятина становила 193 десятини. З півночі місто відмежовувалось р. Перевод з болотами і сінокосами в низовині, зі сходу - рікою Удаєм, болотами і лісами, з півдня і заходу - орними землями і вигонами. Мешканці міста річковою водою напували худобу, а для власних потреб викори¬стовували криничну. До старовинного укріплення з південної сторони прилягало передмістя, розділене на чотири частини за назвами: Міська, Лубенська, Лутайська і Буревська. З колишньої фортеці вели Замковий, Загребельний та Заміський виїзди. Вулиці називались: Липовка, Стовбова, Гнойова, Лубенська, Лутайська, Бражницька, Прилуцька і Буревська. В 1802 р. Пирятин із повітом уже належав до новоствореної Полтавської губернії, мав 471 двір і 2267 жителів. 1805 р. розпочалось перепланування міста за планом, розробленим Полтав¬ською губернською креслярнею під керівництвом архітектора М. Амвросимова. На ньому торгова площа мала форму прямо¬кутника, від центру радіальне розходилися розширені й ви¬прямлені старі вулиці. Цей план слугував основою для забудови міста за радянських часів. Зароджувалася промисловість. За контрактом із міською думою поручик Нежинцов утримував селітровий завод, на якому щоліта вироблялася одна тисяча пудів селітри. Виготовлену продукцію поставляли на порохові заводи Глухівського повіту по 7 крб. за пуд. Пирятинці використовували силу вітру й мали 29 млинів-вітряків. Працювало три кузні. Розвивалася торгівля. На казенних землях знаходилось понад ЗО дерев'яних лавок приватних осіб. Вражав широкий вибір товару, насамперед місцевих кустарів і ремісників. Торги відбувались щопонеділка і п'ятниці. На той час у Пирятині налічувалося 517 житлових будинків, з них - 192 поміщицьких селян, 126 козачих, 50 дворянських, 119 міщанських, ЗО служителів релігійного культу. У Пирятині мешкало 2525 душ. Переважали володільні селяни - 986 душ. Козаків було 720, дворян - 184, міщан християнського віросповідання - 474, євреїв - 161. Основні заняття пирятинців - хліборобство, різні ремесла і промисли. Окрім польових робіт, жінки займались рукоділлям: пряли пряжу з льону, конопель, овечої вовни для власних потреб і на продаж. У 1810 р. Пирятин займав 221 десятину, у довжину простягався на три версти, в ширину - на одну. Для утворення місь¬ких вигінних земель до складу двоверстової міської дистанції навколо Пирятина включено хутір Заріччя, що належав помі¬щиці Марії Ограновичевій, хутір Гуленків (колезького реєстра¬тора Андрія Гуленка), Першу та Другу Слобідку. Всього 560 бу¬динків, 3720 жителів, з них 1820 чоловіків і 1900 жінок. Пра¬цювала поштова станція. 1863 р. у Пирятині - 483 двори, 4680 жителів, 5 церков, повітове училище, адміністративні повітові установи. Наприкінці XIX ст. в місті - понад 8 тис. жителів. Зростання економіки і торгівлі сприяли розбудові міста, що мало 57 забудованих кварталів із 914 будинками, з них 6 двоповерхових і 79 одноповерхових цегляних, решта глинобитні та де¬рев'яні під солом'яною стріхою. У 1900 р. кількість осель зросла майже утричі проти 1862 р., мешкало більше 7700 жителів. В роки першої російської революції (1905-1907 рр.) у Пиря-тині відбувалися страйки, зокрема, залізничників. Неспокійно було і в селах повіту. У березні 1917 р. створено Пирятинську Раду робітничих депутатів, у липні цього ж року повітову Ра¬ду робітничих, селянських і солдатських депутатів. У січні 1918 р. встановлено Радянську владу, яку відновлено у грудні 1919 р. після визволення міста від білогвардійських денікінських військ. Поновили роботу ревком, школи, культосвітні установи. 1920 р. взято на облік і запрацювали місцеві підприємства: виробниче товариство «Труд», цегельний, шкіря¬ний, колісної мазі, газованих вод та інші заводи. 1925 р. Пирятин віднесено до розряду міст, в 1926 р. засновано міську раду. Із вересня 1930 р. місто безпосередньо підпоряд¬ковується столиці України - Харкову, 1932 р. Пирятин і район віднесено до складу Харківської області, а з вересня 1937 р. -до новоствореної Полтавської області. Набувала розвитку місцева промисловість. Продукція надудайського міста: меблі, валянки, борошно, сир, масло, цегла, хліб, олія, вичинена шкіра користувалися попитом і за межами району. Будувалося житло. Із розповідей місцевих старожилів О. В. Ніколаєнка, М. П. Голінського, Т. І. Чабали та В. Д. Фесини постає Пирятин кінця XIX - початку XX ст. У ньому переважали харчова, переробна та кустарна промисловість, відбувалася жвава торгівля, кварта¬ли прикрашали сади і парки. Проте внаслідок поспішної націоналізації, бездумної неодноразової реорганізації багато що за не¬значним винятком відійшло у небуття. На центральній садибі комбінату хлібопродуктів збереглися потужні млини Дунаєвського і Маляса, млин Левички біля ливарно-механічного заводу. На базі колишньої олійниці і крупорушки Бермана піз¬ніше розрослися виробничі цехи райхарчокомбінату (нині «За¬вод продтоварів «Удай»). Однак і сліду не залишилося від млина і маслоробки на садибі учбово-виробничого підприємства «Електроконтакт». До 1930 р. кооперативний млин з крупорушкою знаходився на розі теперішніх вулиць Леніна і Жовтнева. Паро¬вий млин з крупорушкою замовк за колишнім театром Юфіта (нині кінотеатр «Родина»), поруч знаходилася цукеркова фаб¬рика Ставицького. У 20-х роках тут заснували промартіль «Харчовик». На базарній площі запашну продукцію випускала кон¬дитерська фабрика Інтельгінда. У підвалі двоповерхового будинку (нині майдан Незалежності) працювала пекарня, де випі¬кали хлібобулочні вироби потурецьки, за нею вздовж усього кварталу до нинішньої вулиці Радянська стояли крамниці і м'ясні лавки. Нині все повертається на круги своя. Тепер тут приватні магазини «Стимул», «Людмила», «Фуршет», «Світла¬на», «Світ продуктів», «Флора». Території нинішніх меблевої фабрики і ринку рясніли магазинами власників Супруна і Малиги з підвалами, де зберігалися свіжоморожені продукти і риба. У наріжному ветхому примі¬щенні колишньої контори фабрики працювали приватні магази¬ни з продажу свіжої та копченої риби. Навпроти у житловому будинку колись діяла синагога, пізніше фабрика з вироб¬ництва валянок. На базарній площі знаходилися тютюнова фаб¬рика і майстерні Бермана з пошиття і ремонту взуття. Нині про це нагадують приміщення приватної ветеринарної аптеки і погріб. Ще одна тютюнова фабрика колись розташовувалась на подвір'ї нинішнього районного вузла поштового зв'язку. У приміщенні навпроти будинку міської ради знаходився кіноте¬атр з рестораном, поруч - кондитерський магазин Кучеренка з продажу тортів, тістечок, морозива та інших ласощів. Колись надудайське місто потопало у зелені фруктових і декоративних дерев. До 1941 р. вабив відпочиваючих розкішний міський сад із критим театром для глядачів за нинішнім будин¬ком відділення Державного казначейства у районі, де влітку ставилися п'єси, виступав цирк, демонструвалися кінофільми, грав духовий оркестр. Фруктовий сад поблизу залізничної станції Пирятин належав земству. Неподалік був міський стаді¬он, обрамленний стрункими тополями. 1956 р. тут розташувала¬ся контора буріння. В кінці вулиць Лубенська і Прилуцька (те¬пер Жовтнева та Цибаня) буяли сади Рудницького. В ті далекі часи там, де тепер житлові будинки, по вулиці Замок, був парк із літньою сценою і залою для глядачів. У давнину до Ярмарко¬вої площі прилягав Кузнечний провулок (нині вулиця Герасименка). Тут стояло більше десяти кузень. Місцеві ковалі майстерно підковували коней, ремонтували вози, різний дрібний ін¬вентар. Ще до 60-х років минулого століття на площі проводила¬ся районна сільськогосподарська виставка. 1930 р. жителі Пирятина на Ярмарковій площі посадили парк. Пізніше побудували літній кінотеатр, облапітували танцювальний майданчик, ігрові павільйони, газетний кіоск. Тепер від того розлогого парку залишилось лише кілька десятків дерев поруч з ліцеєм. До початку 30-х років на острові Масальському будинок відпочинку приймав дітей. З вересня 1941 по вересень 1943 р. - тяжкий дворічний пері¬од тимчасової німецько-фашистської окупації. Місто зазнало величезних збитків. Зруйновано понад 600 будівель, сплюндрова¬но зелене вбрання. Після визволення основні зусилля і кошти концентровувалися на відбудові зруйнованого господарства (див. розділи «З ворогом двобій» та «Повоєнна відбудова»). І ли¬ше в 50-х роках розпочалася розбудова міста. З'явились два дво¬поверхові житлові будинки консервного заводу на площі Карла Маркса (тепер майдан Незалежності), нове житло на розі вулиць Леніна та Пролетарської. Наприкінці 50-х років збудовано но¬вий стадіон з різними спортивними спорудами, згодом - дитячо-юнацьку спортивну школу. Обладнано стадіон біля овочесу¬шильного заводу, спортивні майданчики в різних куточках Пирятина. Розрослися корпуси консервного заводу і база контори буріння. Потім місто знову застигло у своєму розвитку аж до 70-х років XX ст., коли на будівельних майданчиках з'явились ришту¬вання і баштові крани. Невдовзі виросли корпуси сироробного і міжколгоспного комбікормового заводів, три асфальтні заводи, бази райсільгоспхімії, міжколгоспного шляхобудівельного уп¬равління і райсількомунгоспу. Здійснено реконструкцію це¬гельного заводу. Нарощувалися потужності новоствореного дослідноспеціалізованого заводу, комбінату хлібопродуктів, філії Полтавського заводу «Знамя». Запрацювала телефонно-теле¬графна станція. Починаючи з 1971 р., розширюється, густішає мережа газифікації приудайського міста. Напередодні 1987 р. по вул. Леніна в Пирятині зведено перший дев'ятиповерховий житловий будинок із аптекою на першому поверсі. Незадовго до Великої Вітчизняної війни і в перші повоєнні роки головою міськвиконкому працював О. М. Рувімський, потім - Я. О. Баглик, М. П. Копилаш, І. М. Томілов, П. І. Си-зов, І. К. Біляк, Ф. О. Варава, Г. О. Фастовець, В. М. Журба, А. А. Повшедний, Ю. А. Максименко. Близько 20 років секрета¬рював у раді Г. Я. Холод. На виборах 2002 р. до складу представницького органу - міської ради на альтернативній основі обрано 26 депутатів. Серед них 13 безпартійних, решта - представники дев'яти політичних партій. Виборці міста виявили високу довіру авторитетним, енергійним, діловим громадянам Н. Г. Асташовій, І. Г. Ведмідь, Г. А. Сапсаю, В. Г. Луценко, О. В. Любченку, Г. В. Малишкіній, В. І. Кутняку, В. В. Кривцю та К. В. Паращієнко, вдруге обрав¬ши їх своїми посланцями до міського органу влади. Секретарем міської ради обрано Г. В. Малишкіну, затверджено склад 5 постійних комісій: з питань депутатської діяльності та етики; бюджету, фінансів та соціального розвитку; екології та санітарного благополуччя; соціального захисту громадян та медицини; з питань освіти, сім'ї, молоді, культури та спорту. Для здійснен¬ня виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядуван¬ня сформовано виконавчий комітет у складі 10 осіб, обрано двох заступників голови (М. М. Ільченко та О. А. Салміна) та секрета¬ря. На цій посаді працювала О. В. Воронько, нині - Н. М. Шмиголь. У штаті міської ради: завідувач відділу будівництва і архі¬тектури, два спеціалісти із земельних питань, по одному - із за¬хисту прав споживачів та з економічних питань.