Дев’яносторічна жителька села Кейбалівки Орина Дмитрівна Козловська й досі пам’ятає день, коли проводжала на війну чоловіка Антона Антоновича, сільського бригадира. Проживали вони раніше в селі Грицаї Біляківської сільської ради Семенівського району Полтавської області. 1939 року віддалася за хорошого сільського хлопця Антона. Народила йому двох дітей – Михайла та Марію. Подружжя жило в любові та злагоді. У милого до болю був такий лагідний погляд, що не передати. Працювали багато і важко, до сьомого поту у колгоспі, а ще й на домашній грядці-годувальниці. Були і радощі, та щастя сімейне так швидко минулося через війну. Провела на фронт чоловіка, батька малих діток, - більше його не бачила. Багато сліз пролила жінка, безліч прочитала молитов перед образами за чоловіка у тяжкі воєнні роки. Прийшла похоронка, що пропав Антон Козловський безвісти, а він же загинув, загинув біля Градизька, як з’ясувала пізніше. Це була не перша її трагедія у житті. Рідний брат Михайло Дмитрович, який працював у Києві, був убитий на початку війни. Після звільнення села Орина Дмитрівна пізнала всю гіркоту вдовиної долі. Тяжка повоєнна праця, турбота про дітей лягли на слабкі жіночі плечі. Заміж не виходила. Їй коханого чоловіка Антона так ніхто і не зміг замінити. Вона Вітчизні чоловіка віддала. Роки ідуть, та пам’ятає солдата солдатська вдова. Ростила діточок. На поле, на тік іде – і їх з собою бере. Взимку важко було зігріватися у хаті. Рубала і тягала додому верболіз, очерет, солому, збирала соняшничиння, бадилля, різні дровця – і все на зиму.
Підняла на крила своїх дітей. Старший Михайло Антонович мешкав у Полтаві, на жаль, у 2008 році помер. Марія Антонівна вийшла заміж за кейбалівчанина Петра Михайловича Сергієнка. У 1965 році він електрифікував їхнє село Грицаї. Полюбилися молодята та й одружилися. Цього ж року переїхали жити на Пирятинщину в Кейбалівку. Тут їхня земля, якій вони довірили свою долю, а вона їм – свою. Петро Сергієнко був майстром на всі руки. Багато допомагав людям у ремонті знарядь, побутової техніки, був добродушним чоловіком і безвідмовним у проханнях селян. Дуже жалкують за ним у сім’ї й у селі, бо в 2003 році він пішов із життя.
Коли померла Олена Матвіївна, мати Орини Дмитрівни, а їхнє село Грицаї потрапило у розряд неперспективних, то вона з батьком Дмитром Івановичем у 1985 році переїхали на постійне проживання в село Кейбалівку до доньки Марії Антонівни. Через 2 роки у 94-річному віці Дмитро Іванович відійшов у вічність.
Немає вже села Грицаї. Нехай простить село і знає, що воно житиме, поки б’ються серця тих, кого воно колись зігріло, в кому залишило живу пам’ять. Простіть, села, і за теперішні недолугі реформи.
Бабуся Орина допомагала Марії глядіти дітей – Ірину, яка нині працює в селі Вікторія директором сільського Будинку культури, Наталія (проживає разом з мамою та бабусею) трудиться в Сасинівці на виробництві. Марія Антонівна спочатку по приїзді в село працювала на фермі. Потім запримітив її хист до готування страв голова колгоспу імені XXII з’їзду КПРС Михайло Левкович Ящик і перевів кухарем у колгоспну їдальню, де вона добросовісно трудилася 25 років.
Кажуть, що людині в житті повинно пощастити три рази: від кого народитися, у кого навчитися та з ким одружитися. У цих родинах було щастя. У родинному колі відкривається суть будь-якої людини.
Сидимо ми в гостинній кімнаті - мати й донька – тепер дві вдови, пригадують жінки події своїх життєвих шляхів. Орина Дмитрівна – тихенька, скромна бабуся, читає газети, дивиться телевізор, ще обходячись без окулярів. Оточена турботою доньки Марії та внучок Наталії й Ірини. Ні в кого нічого не просить, не вимагає, бо горда солдатська вдова за людей, за нашу землю святу, яка не менше, ніж кров’ю, полита вдовиними та материнськими слізьми
