Ми стоїмо на порозі відзначення чергової, вже 65-ї річниці Перемоги над фашистською Німеччиною. Так вже склалося у суспільстві, що про роль цієї події в нашій історії в більшості випадків ми згадуємо щорічно лише на початку травня, а відзначивши свято урочистим мітингом, знову на цілий рік забуваємо і про подію, і про людей, завдяки яким маємо мирне небо над головою. Саме їм, тоді молодим, а часто навіть юним бійцям, а нині – сивочолим ветеранам, ми повинні бути вдячними, якщо не словами, то хоча б доброю пам’яттю про їх подвиг.
Пам’ятники та музеї – це обереги нашої пам‘яті. І якщо пам’ятників залишилося ще досить багато, навіть у найменшому селі височить одинока фігура воїна-визволителя чи солдатської матері, то сільські музеї – нині мало не дивина. Хоча ще кілька десятиліть тому майже кожне село могло похвалитися, яким не яким, але сільським музеєм, де діти мали змогу, образно кажучи, заглянути в очі історії. У тих селах, де музеї ще є, усе тримається на ентузіазмі певної людини чи кількох людей, котрі, недивлячись на неприбутковість справи, продовжують по крупинках збирати малесенькі часточки історії, об’єднуючи їх в єдине ціле, що називається музей.
У нашому районі лише кілька сільських громад мають музеї. Одне з таких сіл – Теплівка. Ентузіаст же своєї справи тут – Лідія Коломієць – пенсіонерка, немолода вже людина, яка своєю енергією і ставленням до улюбленої справи показує нам, молодим і часто - інертним, приклад того, як треба працювати і жити на цій землі. Про нелегкі будні маленького сільського музею Лідія Григорівна розповідає нашим читачам.
- Як живеться Теплівському музею нині?
- Сказати, що легко – значить покривити душею, бо це - неправда. На будь-які прохання, ініціативи, наші пропозиції ми повсякчас чуємо: „Ні. Немає грошей”. Але це проста відмовка. Беруться ж десь гроші на покупку автомобілів, комп’ютерів та багатьох інших речей, хай навіть і потрібних. А без грошей у нашому суспільстві – не потикайся нікуди, бо все купується і продається.
- Музею у Вашому селі вже майже півстоліття. І як би там не було, які труднощі не переборюєте, але ж заклад існує, хоча в більшості сіл вже і забули про те, що таке сільський музей. Як Ви вважаєте – чому?
- Теплівка багата хорошими людьми, про яких варто говорити, про яких повинні знати нащадки. Родом з нашого села – 3 герої Радянського Союзу. Вони ж заслужили на те, аби їх пам‘ятали і поважали. 237 теплівських чоловіків віддали свої життя під час Великої Вітчизняної за мирне небо, не повернулися до своїх матерів, дружин, дітей. От в ім’я таких людей теплівчани і намагаються усіма силами зберегти музей, аби жива була пам’ять.
- Як це не прикро, але наш час високою духовністю не відзначається – часто люди в гонитві за матеріальними благами забувають про вічні цінності. Чи помітна така відчуженість у ставленні селян до Теплівського музею?
- Більшість теплівчан радо відвідують сільський музей. Особливо „в пошані” він серед старих людей. Дехто з його шанувальників уже „пішов за межу” – Петро Ващенко, Петро Галян. Останній був затятий музика: як заграє на гармошці, то навіть старому й немічному важко втриматися, аби не піти в танець. Він допомагав і в благоустрої музею – вікна склив, прибирав навколо приміщення, підтримував порядок усередині. Багато теплівчан і нині надають посильну допомогу і словом, і ділом: Микола Гордієнко, Сергій та Олег Спичаки, Іван Михайлик, Любов Руденко, Любов Камська, Світлана Яковлєва, Петро Бутила, Іван Михайлюк. Приносять люди й експонати до музею – у кого що є. Ніна Герасименко, Наталія Кузьменко, Ольга Іванина, Ганна Галян, Надія Галян, Тетяна Овсієнко, Віра Мотряхіна, Ліда Михолат, Свєта Соломка – завдяки їм фонд нашого музею постійно збільшується. Навіть пирятинці Тетяна Чепур, Галина Нечипоренко і ті допомагають нам. Всі ці люди своєю допомогою виказують одну думку – Теплівський музей повинен бути!
- Хто б і яку допомогу не надавав музею, але повинна бути людина, яка об’єднує всі ці зусилля, слугує своєрідним генератором ідей. Для Теплівського музею – це Ви...
- Допоки є сила, допоки ногами по землі човгикаю, допоки музею не віддам. Він – данина пам‘яті багатьом людям. Мій батько загинув на війні, а мама – Марія Ремесло все життя несла тяжкий хрест солдатської вдови, як і більшість жінок у післявоєнні роки, виконувала тяжку, часто непосильну для жіночих рук роботу. Її руки ніколи не прикрашав манікюр та коштовності, прикрашали її праця, вірне та щире серце. Та й загалом, солдатських вдів чимало було у селі. От хоча б заради таких людей варто зберегти музей.
Тому хочу звернутися напередодні відзначення 65-ї річниці Великої Перемоги до можновладців усіх рівнів – не будьте черствими душею, підтримайте і наш музей, і інші подібні заклади. Давайте будемо вдячними нащадками наших гідних батьків та дідів-прадідів.
Автор: Людмила ВОЛИК, www.piryatin-visti.at.ua
Переглядів: 666 | Теги:
| Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
